App Store Google Play

Боротьба за Україну може тривати ціле життя!

12 Жовтня 14:00
Боротьба за Україну може тривати ціле життя!

Наприкінці серпня минулого року я так само була на Донбасі. І нас так само не щадило сонце. Попасну тоді накривало своїм +40°, як пуховою ковдрою, не даючи жодного шансу на ковток прохолоди.

І якщо всі мої минулі поїздки проходили на бусах і джипах з причепами з гуманітарною допомогою для бійців, то цього разу я вирішила поставити крапку в своїй волонтерській діяльності. Вперше я їду в зону бойових дій громадським транспортом, закинувши на спину рюкзак зі спорядженням фотожурналіста. У напарниках — відчайдушне дівчисько з радіо, яке любить робити прямі репортажі з передової. У нас різні цілі, але одна дорога, і ми обидві знаємо чого хочемо.

За три роки волонтерства побачити довелося чимало. Захоплення змінювалося розчаруванням, солодкі відчуття радості зустрічей — гіркою жовчю, романтика — досвідом.

Я знайомилася з людьми, що здійснювали справжні героїчні вчинки, але бачила і таких, які стояли на блокпостах напідпитку і навряд чи серйозно ставилися до служби. Кудись із фронту поділася дорога оптика, над якою ти чахнув, як Кощій Безсмертний; машини моїх друзів, передані на війну, стоять у особистих гаражах демобілізованих вояків або засвічені на тому боці. Особливо хазяйновиті, за словами самих воїнів, не гребували дорогими речами, винесеними з покинутих господарями будинків, надсилаючи додому добротні посилки (боронь Боже, я не хочу образити гідних воїнів, непричетних до описаного вище).

Я бачила, як від надривної праці вигорають волонтери. Бачила і тих, хто наживалися на закупівлі, а потім гордо і без сорому впевнено торували дорогу у владу і в депутати. Бачила і таких, для кого якість поїздок змінювалася кількістю, а в деяких екіпажах процвітала відверта пиятика. Тому я вирішила в усьому цьому поставити крапку. Але спочатку — ще раз подивитися в очі бійцям, медикам, волонтерам, місцевим жителям.

Волею долі нас закинуло до "Госпітальєрів" і воїнів 1-ї окремої штурмової роти Правого Сектора. І якщо багато хто зараз називає контрактників заробітчанами, то ці хлопці боронять наші території з 2014 року, не претендуючи на якусь зарплатню. Якщо в ЗСУ зараз, за моїми спостереженнями, рідко зустрінеш людей, які проводять навчання, то тут це — обов'язкова справа. Дисципліна сувора, за пляшку пива можуть вигнати (це найвища міра покарання). Але стосунки доброзичливі й товариські. Усі люди ідейні, мотивовані, знають, чому вони тут. Географія воїнів широка — від заходу до сходу. Молодшому — 18, старшому — 52, командирові — 21 рік. Світ усміхається їм мільйонами можливостей, але вони визначили свою дорогу.

"Боротьба за Україну може тривати ціле життя"

Доброволець "Да Вінчі", художник за фахом, прийшов воювати і захищати рідну землю ще з Майдану. Йому 21, а він уже командир з незаперечним авторитетом для своїх підлеглих. І не тільки.

Звичайний хлопець з Франківська вже у 18 років брав участь у боях на Донбасі.

321

— Перше зіткнення було в районі Слов'янська, потім ми в район Красноармійська заїжджали. А вже більш серйозні бої були за Карлівку, Піски, Авдіївку, Савур-Могилу. У багатьох населених пунктах побував наш підрозділ, — розповідає командир першої окремої штурмової роти Правого Сектора Дмитро Коцюбайло.

Бойовий досвід хлопець здобував у гарячих точках фронту. Він і його побратими тримали оборону під Донецьким аеропортом і в гарячих Пісках. Під час цих подій у розпорядженні "Да Вінчі" було 10 осіб. Тоді його і поранило:

— Осколкове, ключиця зламана, ребра. Осколки трохи біди наробили. Після кількох операцій я повернувся і став командиром взводу. З 2 лютого 2015-го і дотепер.

До добровольця "Да Вінчі" часто приходять колишні військові з ВСУ.

— У нас у підрозділі за ієрархією, за посадами — так само, як і в ЗСУ. Але менше бюрократії, папірців, усе на добровільних засадах, більш побратимські стосунки, з півслова один одного розуміємо.

"Да Вінчі" з повагою відгукується про бійців ЗСУ, але його обурюють дії командування ЗСУ, особливо зараз, у період так званого перемир'я.

— У нас і 200-ті, і 300-ті в районі "промки"! "Сепари" гатять, стріляють, ранять, убивають. А на це заборона навіть стріляти АГС-ом. Мене дуже нервує ця ситуація: хлопці гинуть, багато поранених, і я дуже розчарувався. Я б не зміг служити в Збройних силах, підкорятися тупим наказам "не відкривати вогонь у відповідь". У мене є відчуття побратимства з людьми, за яких я відповідаю. Є ворог, який стріляє в мене і моїх бійців. І не давати йому відсіч?! Тим більше ми — на своїй землі. Ми однозначно повинні її визволяти і йти вперед, витісняти.

"Да Вінчі" пояснює, чим загрожує Україні збереження повного режиму тиші — подарований ворогу час працює проти нас, ворог відновлює сили і добре обкопується. За останні місяці, каже Дмитро, бойовики не тільки відновили свої опорні пункти на підступах до окупованого Донецька, а й дуже сильно укріпилися.

— "Сепари" так щільно окопалися, що вибити їх з позицій буде надзвичайно складно. Ми їх місяць-півтора вибивали з ближніх позицій, щоб у нас були менші втрати, а вони зараз набудували тако-о-о-го! Я коли заходжу на позиції, просто в шоці. І вони чекають моменту, аби нормально вдарити. Вони добре укріпилися, а це не можна було дозволити їм робити.

Воює командир, як щиро висловився, за землю українську, за людей, які не продалися, які допомагають. І там вони завдяки волонтерам, які їх вдягають і годують.

— Де був "Мінськ" і його домовленості, коли був котел, Іловайськ, Дебальцеве, аеропорт, коли розстрілювали наших хлопців? Нема цього Мінська. Кожного дня у нас гинуть хлопці або є поранені.

"Да Вінчі" переконаний, що визволити українські території можна тільки воєнним шляхом. Він цитує свого кумира Шухевича і часто повторює: "Або здобудеш українську самостійну державу, або згинеш у боротьбі за неї". І додає:

— Боротьба за Україну може тривати ціле життя. Залежно від того, на якому етапі вона закінчиться для тебе — ти загинеш або опинишся в тюрмі. Головне — зрозуміти це і не ламатися. Треба боротися. Хоч би як важко тобі було, — резюмує молодий українець, у чиїх очах — гордість, гідність, відвага й інтелект.

321

Мій погляд привертає юне створіння.

— Це наш медик, Катя, — вказує на дівчину хтось із хлопців.

Камуфляжні штани, берці, чорна футболка з логотипом "Госпітальєри" і красиве довге волосся.

Яке чарівне дитя, подумалось.

18-річна Катя Єфименко з Дніпра вчиться в художньому коледжі і надає бійцям першої штурмової роти Правого Сектора першу медичну допомогу.

— Чому ти тут, Катрусю? — питаю. — Хіба більше нема кому?

— Я просто знаю, для чого я це роблю, — спокійно відповідає тендітна дівчинка з позивним "Вільна".

— Для чого?

— Заради вільної країни.

Вона сказала просту фразу, від щирості якої я, доросла тітка, вдвічі старша за неї, готова впасти на коліна перед її матір'ю, яка привела у світ янгола.

Катруся, яку не злякала відсутність звичного домашнього комфорту, залишає простий олівець, пензлик і гуаш, батьків і всі принади нормального побуту і вчиться надання допомоги по вишколах та курсах, аби врятувати людину. Життя, яке проходить на війні, вчить її малювати в усіх жанрах — іноді автоматною чергою, іноді кров'ю.

Юний "Госпітальєр" тримає в руках блакитнооке цуценя хаскі, а Дора вдячно облизує її своїм язиком. І я ловлю себе на думці: ця дівчинка, в чиїх очах читаються чистота і шляхетність, пройняла мене до самих печінок, до серця, до сліз. Тому що в той час, коли ми сидимо в прохолодних офісах, потягуємо каву в кав'ярнях, постимо в інстаграмі фоточки з моря, ця дівчинка на передовій рятує життя наших воїнів. А ще доглядає їхніх помічників — чотириногих друзів.

"Кулі носить Бог"

Він з тих, хто відстоював легендарний Донецький аеропорт і Піски. А сьогодні я чую його позивний "В'ячек" (від "В'ячеслав"), знайомий мені з 2015 року, в гарячій Авдіївці. Милуюся, як хвацько чоловічі руки обробляють м'ясо на шашлик, вдихаю аромат його авторського борщу, намагаючись вгадати додані спеції, і клацаю затвором фотоапарата, аби зберегти мить приємної оку картини.

321

Хлопцю — 34 роки, він — професійний кухар і приватний підприємець на "великій землі", який захоплюється альпінізмом.

Він з тих, хто мовчить про власні подвиги, поранення, осколки, які носить у тілі.

— Звідки ти, Слав?

— ... і взагалі, останнє місто — це Шепетівка, об яку розбиваються хвилі Атлантичного океану, — усміхається хлопець, цитуючи "Золоте теля" Ільфа і Петрова.

Оригінальна відповідь жителя Хмельницького краю ...

— Зараз у нас позиційна війна. Нудна. Але від того війною бути не перестала. Морально важко сидіти на одному місці, не наступати. Мінські домовленості. Тиша. Деякі ворожі бліндажі вже залиті бетоном. А не так, як у нас, — оббиті деревом через одну скобу, та й то — скоби волонтерські, — міркує "В'ячек".

— А вам не перепаде, що до нас приїхали і про нас пишете? Нас керівництво країни не любить... — долучається до розмови 52-річний воїн з позивним "Віз". Віруючий чоловік з Чернівецької області в мирному житті займався міжнародними перевезеннями. У його очах — досвід і життєва мудрість. Він розповідає нам про своє рішення захищати Україну, а на підтвердження своїх слів наводить цитати з Біблії і показує у телефоні фото своїх трьох дітей.

— Кажуть, куля — дура. Ні, кулі носить Бог, це він розподіляє, куди вцілити, — міркує Володимир Петрович. — А взагалі кожна війна повинна закінчуватись у країні агресора.

Рішення

Ранок. Чутно стрілянину на "промці". Ми вмиваємось і чекаємо хлопців, які обіцяли підкинути нас до вокзалу.

Молоді хлопці "Щиголь" і "Бєс" (повне — "Безсмертний") закидають наші рюкзаки в багажник правосеківського всюдихода. "Бєс" летить по дорозі, ніби забув, що керує машиною, а не літаком — молодий, відважний, безстрашний. Я ж почуваюся, як на "американських гірках". Ми квапимося на електричку, якою доїдемо з Авдіївки до Покровська. З магнітоли звучить "Я не втомився" Христини Панасюк. І ти розумієш, що тут, у цьому підвалі, де ми провели дві ночі, де якось налагоджено своє життя і свої звичаї, сконцентровано всі найкращі людські якості, які, на жаль, нині швидше виняток, ніж закономірність, і зібрані кращі з найкращих людей. Їхнє прагнення перемогти і визволити країну від нечисті сильніше за будь-які ворожі танки і брехню. І не хочеться їх залишати. Бо кисень перестане надходити в твоє тіло, у твій мозок, у твою душу. І ти просто задихнешся.

Ми знову тягнемося електричкою, потягом, автобусом, маршруткою, попутним транспортом і пішки. Спека не жаліє.

В автобусі огрядний хлопець вчить молоду дівчину, як отримати громадянство Росії. На вокзалі в Костянтинівці жінка розповідає, як їздить з Єнакієвого отримувати українську пенсію...

Я вдома. Київ живе звичайним життям. З шинків реве музика, без упину блимає реклама. Молодь тусується, і знати не хоче, що тут, в Україні, гинуть їхні однолітки, з якими вони вчилися в одних школах та інститутах. Одна країна — дві реальності.

На вокзалі я розплакалася. Важко переношу ці перепади й контрасти. Мені не хочеться виходити з квартири. Туди, де влаштовують фестивалі, коли звучать новини про втрати в лавах нашої армії; де п'ють пиво і веселяться, коли інші діляться однією сигаретою на позиції і прислухаються до тиші; де батьків називають "предками" і не зважають на них, а в госпіталях кличуть маму, як ту, що вимолить у Бога і вирве з пазурів смерті, — наші душі загубилися серед грошей і понтів.

Аби перемкнутися, беру з полиці першу-ліпшу книжку. І натикаюся на слова: "Дві з половиною години Сантьяго їхав пустелею, уважно прислухаючись до того, що говорило серце. Саме воно мало вказати йому, де заховано скарби. "Де скарби, там буде і серце твоє", — сказав йому Алхімік. І тільки коли Сантьяго почав підійматися схилом бархана, серце прошепотіло йому: "Будь уважний. Там, де ти заплачеш, буду я, а значить, і твої скарби". Цікаво, Пауло Коельо не про мене писав?..

Я їхала подивитися в очі і поставити крапку в своїй волонтерській діяльності. А зараз у мені перевертається все, як у пралці при інтенсивній програмі. І я приймаю рішення: будь-що придбати для добровольців машину, якої вони так потребують. Адже прийде час, коли в очі подивляться мені. І запитають, чому такі як я опускають руки. Тому запланувала встигнути знайти кошти, зганяти за бугор, пригнати автівку і доставити нашим хлопцям на передову до 14 жовтня — Дня захисника України та свого дня народження. Хіба я не заслужила на такий подарунок?

Тому що не тільки ми дивимося в очі наших бійців, а й вони — в наші.

Нема у війні ніякої романтики, є біль втрати побратимів; є важка, як камінь, пам'ять; є сивина у 21 і відчай у 60 років. "Справжня війна пахне немитим тілом, невипраними шкарпетками, сигаретами, галімою тушонкою, а найгірший запах — це запах підірваних снарядів, розпеченого металу АК-74, крові і людських кишок", — каже воїн В'ячеслав.

ZN,UA



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...
Кривий Ріг найбільше з міст України, котре не є обласним центром. Населення міста - 637 550 мешканців, а бюджет понад 5 мільярдів гривень. Однак у виконавчому комітеті Кривого Рогу немає жодного...