App Store Google Play

Вперед і з піснею

8 Жовтня 18:00
Вперед і з піснею
Чому замість афіш заборонених російських гастролерів, в українських містах не з'явилися афіші українських артистів? Де ці заслужені діячі мистецтв? Чому вони не їздять з турами по країні?

Час від часу доводиться чути питання – де зміни? Якщо не посутні, системні, то бодай зовнішні, візуальні. Відповіді можуть бути різні – хтось згадує десятки прибраних Іллічів, хтось – українську мову в святкових привітаннях державних очільників – усі ці милі деталі наших суворих буднів. Для мене натомість символом змін (і то не лише зовнішніх) є харківська опера. Точніше – її велична будівля. До революції вона завжди була завішана портретами такого собі колективного Кіркорова. Іноді складалось враження, що він там, у приміщенні харківської опери, просто живе. Разом із Лепсом, скажімо. Російської естради завжди було більш, аніж задосить, але тотальна присутність її саме на приміщенні оперного особливого пригнічувала. Тепер ось на фасаді театру рекламується класична музика, що не може не тішити, і що викликає бажання про це поговорити.

І якщо ви подумали, що цей текст буде про дерусифікацію, то якраз ні – текст буде навпаки, про українізацію. В її чистому вигляді. Зокрема, про українізацію українського музичного ринку. І, мушу сказати, що говорити про неї хочеться з нотками стриманого оптимізму. Чому стриманого? Тому що, подорожуючи містами й містечками нашої безкрайньої Вітчизни, ось хоча б і останні три роки, постійно ловлю себе на думці: добре, Україна перекрила кордон для російської попси, яка (як нескладно було передбачити) дружніми рядами ломонулась до окупованого Криму, тож і ринок так чи інакше виявився вільним. Іди, збирай повні зали замість Кіркорова. Он скільки тепер публіки, не охопленої народними артистами нашого північного сусіда. Проте, як це не парадоксально, наші місцеві народні артисти заповнювати вакуум не поспішають, і не надто активно беруться перетягувати на свій бік «безхозних» прихильників Кобзона, яким тепер немає з ким задовольняти свій культурний голод. І тут виникає питання: чому?

Чому замість афіш десятків російських гастролерів, які встигли засвітитися в Криму, в українських містах не висять афіші десятків гастролерів українських? Всіх тих, хто постійно товчеться на вітчизняному телебаченні й забезпечує своєю пісенною творчістю квоти на українському радіо? Де всі ці заслужені діячі мистецтв? Чому вони не їздять турами по країні? Я ж не перебільшую – навіть у Харкові концертів не стало більше. А що вже говорити про менші міста? Звісно, є народні улюбленці, які зали збирали раніше, збирають і тепер. Проте сказати, що кількість їхня значно зросла, аж ніяк не можна. То в чому ж річ? Хтось скаже – ну, то така їхня реальна популярність, така народна затребуваність у їхніх пісенних талантах. Попит, мовляв, обов’язково породжує пропозицію, а якщо попиту немає – претензії до самих заслужених діячів. Звучить нібито логічно. Проте не до кінця.

Особисто мені вітчизняна культура часто нагадує вітчизняну знову ж таки політику. Зокрема, в її постійній та безнадійній відмові від експансії та від залучення на свій бік нових адептів. Все життя я живу на Сході й звик до того, що більшість наших політичних партій навіть не намагаються поборотись за «живі душі» східняків. Мовляв, це не наш електорат, випасати нам тут нічого, краще зосередитись на подальшому культивуванні української ідеї на благословенній Галичині. Себто, ніхто нічого не робить, але по тому, щоразу, з тріском проваливши вибори на Сході, починається хвиля звинувачень на адресу тих самих східняків – мовляв, не підтримали, не обрали, продались. І так до наступних виборів.

Іноді здається, що щось подібне відбувається і в царині культури – мовляв, для чого їхати в ці східноукраїнські мільйонники? На нас там ніхто не прийде, нас там ніхто не знає. Краще проїдемось райцентрами Буковини (пишу з усією повагою до райцентрів Буковини). Себто, виходить доволі логічний ланцюг: на концерти українських артистів публіка не ходить, оскільки українські артисти концертів не дають. А коли дають?

А коли дають, то публіка ходить. І зали заповнюються. Ось лише, аби переконатись у цьому, слід, мабуть, трішки попрацювати, трішки постаратись. Десь знизити київські апетити. Десь піти назустріч «провінційному» слухачеві. Десь ризикнути. Ну, але хіба можуть заслужені артисти дозволити собі ризикувати? Я вже не кажу про народних.

До чого я веду? Прийшла осінь, почався черговий концертний сезон. Музиканти розписують гастрольні графіки. Або не розписують – сидять, нарікають, чекають на вигідні пропозиції. Країна в цей час живе своїм життям. А що таке країна? Країна – це сорок мільйонів потенційних слухачів – вдячних і відданих, які живуть у своїх містах і містечках, і які так чи інакше мають свої власні культурні запити. І щоби задовільнити ці їхні культурні запити не достатньо державної політики, квот, законів, санкцій. Держава співати не буде. Якогось дня треба таки одягати свій золотистий костюм народного артиста і їхати співати. Для народу, який тебе скоріш за все не знає.

Новое Время



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...
Кривий Ріг найбільше з міст України, котре не є обласним центром. Населення міста - 637 550 мешканців, а бюджет понад 5 мільярдів гривень. Однак у виконавчому комітеті Кривого Рогу немає жодного...